Надія Михайлівна Мовчан-Карпусь

 Надія Михайлівна Мовчан-Карпусь народилась 12 червня 1944 рку на Одещині. Вчителька з багаторічним досвідом, відмінник народної освіти, осавул Чорноморського козацького війська, кавалер Міжнародного ордена Лицарської Звитяги, лауреата обласного літературного конкурсу «Хвилі моря і степу». Членкиня Національної спілки письменників України (1998), лауреатка премiї iм. С. Олiйника (2009).

 Надія Михайлівна народилася 12 червня 1944 р. в с. Журавка, Миколаївського району, Одеської області, в родині вчителів.

 Її мати – Єфросинія Дем’янівна – педагог, добра і дбайлива вихователька своїх дітей, була першою учителькою Надійки. Досить культурна і освічена, вона любила музику й співи. У сім’ї звучали українські пісні у супроводі гітари, домри, скрипки, баяну. Мати прищеплювала дітям любов до праці, навчала розуміти і шанувати природу. Батько – Михайло Кузьмович – гарний бджоляр і садівник, учитель-словесник, усе своє життя присвятив великій і благородній справі виховання дітей. «Наше дитинство журилося «Кобзарем», – писав поет Перебийніс, наголошуючи на популярності творів Т.Шевченка. Саме ним журилися всі, хто оточував батьків-педагогів майбутньої поетеси Надії Мовчан-Карпусь. Детально вивчаючи творчість Великого Поета, передавали вони полум’яну любов до Його Слова своїм учням, а отже – і дітям. Надія Мовчан-Карпусь щасливо поєднала грані своїх педагогічних і літературних здібностей.

 У 1965 році закінчила Ізмаїльський педагогічний інститут. Усе життя присвятила улюбленій справі: навчала і виховувала дітей, залучаючи до педагогічної практики свій поетичний талант.

Успіх поетки має багато складових, але головна, поза всяким сумнівом, – це напрочуд гарне володіння рідною мовою, по-материнськи зрозумілою маленьким громадянам України. Адже національна поезія, на погляд авторки, виконує визначальну роль у духовному становленні дитини, виховує її та збагачує життєвим досвідом, який органічно всотується у її свідомість, у пізнання дитиною своєї Батьківщини, мови, вчить розуміти її, користуватися нею, співвідносити з різними явищами в процесі становлення громадянськості на такому рівні, який стає надійним запобіжником від сповзання на манівці, себто до мови чужої. Прикладом цьому є і сама пані Надія, яка народилася в українському селі з надзвичайно промовистою назвою Журавка на Одещині. Звідси розпочалося усвідомлення нею рідної мови як найголовнішого чинника її української.

 Вчителька-філолог за освітою, пані Надія задовго до створення Нової української школи готувала її підґрунтя. Відчувши в собі Божий поклик до літературної творчості, вона, наслідуючи Тараса Шевченка, схилила голову в глибокій шані й любові перед дивовижним явищем — дитинством, бо ж на землі «Нічого кращого немає, /Як тая мати молодая / З своїм дитяточком малим».

 Надія Мовчан-Карпусь пише переважно для юних українців – вірші, гуморески, казки, легенди та оповідання. Серед творчого доробку авторки – поетичні збірки «Батькова тополя» (1997), «Над річкою-журавкою» (1998), «Золотокрилі ранки» (2000), «Сонячне коло» (2003), «Мелодія осінньої просині» (2004), «Василинка-Веселинка» (2008). У 2003 році збірка «Сонячне коло» посіла перше місце на обласному літературному конкурсі на кращу книжку для дітей «Хвилі моря і степу».

 Сьома книжка Надії Михайлівни – це лірико-епічна поема «Стаю на прю», яка вийшла у 2008 р. і відтворює події славної козацької доби. Її поезії поклали на музику українські композитори Микола Колодочка, Олександр Білаш та інші. Ці пісні є в репертуарі відомих співаків.

 Поетеса друкує свої твори в журналах «Літературна Одеса», «Море», «Гетьман», а також у газетах «Думська площа», «Чорноморські новини», «Слава і Честь», «Вечірня Одеса», «Одеські вісті» та інших.

Дитяча тема стала провідною в її творчості. Тому й невипадково, що сьогодні практично всі посібники з читання для молодших класів у Новій українській школі містять вірші Надії Мовчан-Карпусь, сповнені безмежної любові до України, у яких поетка виступає не тільки творцем образів, а й дослідницею лексико-стилістичних ресурсів української поезії для дітей, засобів її експресивності. Сама вона про це каже так:

– Багато століть пройшло від того часу, коли нашими предками-оповідачами були складені веселі, смішні, комічні вірші, казки, пісні, приповідки, забавлянки. Окрім фольклорних творів, розвивалася авторська поезія, яка створювалася людьми, наділеними художнім хистом.

Усвідомлення того, що літературні твори розвивають, поглиблюють і доповнюють новими гранями естетично-образний світ дитини, змушує авторку з особливим трепетом використовувати у них народнопоетичні засоби. Пані Надія добре знає і враховує у своїх поезіях реальний запас (активний і пасивний) слів дітей та поріг розуміння ними нових для них понять.

Надія Мовчан-Карпусь прагне, щоб діти росли освіченими, мужніми, любили свою Батьківщину, берегли і примножували національні багатства. Своїми творами вона залучає читача до рідного слова, осяяного духом української доброти, навчає любити рідний край, національні звичаї і традиції, пізнавати навколишній світ.

Надія МОВЧАН-КАРПУСЬ

Живу,  бо  люблю

Відродження

Заплетена в сонце,
у барви бурштину,
У пахощі трав-медуниць,
Обрамлена в світлу
звитягу орлину,
У спалахи гострих зірниць
Встає Україна, батиями бита,
З коріння свого ожива,
Отруєний келих,
до дна недопитий,
У мертвий пісок вилива.

Встає! Не схилилась,
не вклякла в знемозі,
І місяць над нею не зблід,
Встає у напрузі,
в болючій тривозі,
У пісні, що рветься в політ.
Живе, ніби Фенікс.
Виборює долю
Зі скверни, страждання, руїн
І, сіючи жито по рідному полю,
Соборна встає із колін.

* * *

Я — Україна. Тож моя душа
Тріпоче, як синичка на долоні,
Бо думи в ній урізнобіч спішать
Із цівкою кривавою на скроні.
 
Ордою топтана — душа жива,
Лелечим летом
лине в час і простір,
З глибин яких
яриться знов трава,
Її, зелену, не зупиниш в рості.
 
Я — Україна. А хіба це гріх?
Це дихання моє
на повні груди!
Верба, калина я, але й горіх,
Міцний горіх,
як кажуть завше люди.
 
Я — сьогодення, небо,
сонце, степ.
Тому роститиму
рясну пшеницю —
Хоч діло це і хитре,
й непросте —
І доведеться світу
з цим змириться.
 
Горить душа моя, кипить,
болить,
Тріпоче, як синичка на долоні,
Якій в морози люті треба жить
І вижити,
хоч би й збіліли скроні.